8 травня ми вiдвiдали нашого ветерана Мiкульського Олександра В. Нас зустрiла тепла усмiшка дiдуся, його привiтна оселя i щирi очi, якi досi горять, коли зачувають про вiйну. Iсторii, спогади... Ми слухали молодого душею героя, i в деяких моментах серця тривожно трепетались.Ми всi без винятку задумались над тим  що здатна зробити  людина заради власних амбiцiй, де та межа на якiй втрачаэться людянiсть, душевна краса, любов до рiдноi землi?Ненадовго ми перенеслись у тi чорнi роки, але цього вистачило аби осягнути тi втрати i бiль вiд яких досi стогне наша Украiна...То було колись , неможливо щоб зараз iсторiя пiшла по колу,матерi бiльше не повиннi втрачати синiв, ми нащадки того поколiння, яке вже колись здобуло перемогу. Нехай буремний Схiд утопить цю неоголошену вiйну в хвилях Днiпра, зариэ на пiдвалинах нiчийного аеропорту... Не дамо топтати свою землю, тим хто не тямить себе, будемо обороняти i стояти до кiнця , навiть якщо окопи стануть домом.Дякуэмо нашим захисникам.Нiколи знову!